Аналітика

Вселення/виселення з жилого приміщення члена сім’ї власника/користувача

Питання вселення та виселення в українському законодавстві одне із найбільш спірних. Чинний на даний момент Житловий кодекс УРСР 1983 року не дає змоги судам визначити, яке ж право є першочерговим – право власності чи право на житло.

До того ж до українського законодавства додається міжнародне законодавство, зокрема Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема при прийняті рішень про вселення чи виселення суди доволі активно користуються формулюваннями ст. 8 вищевказаної Конвенції. Зокрема вони зазначають, що «виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції  про захист прав людини і основоположних свобод, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.»

Верховний суд намагається уніфікувати правозастосовну практику, однак ситуація лишається незмінною. Пропонуємо декілька рішень, що стосуються права на користування житлом членів сім’ї власника та колишніх членів сім’ї власника житла.

Рішення 1. 30 січня 2019 року Верховний Суд розглянув справу за позовом про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення. Позивач була зареєстрована та проживала у будинку, який належав на праві власності її колишньому чоловіку.  

Верховний Суд погодився з висновками суду першої інстанції, яким позов задоволено та вселено позивача у житловий будинок. Суд зазначив, що «позивач проживає у приміщенні літньої кухні, яке не є жилим приміщенням у розумінні статті 6 ЖК Української РСР, в якій немає електропостачання внаслідок обрізання проводів відповідачем, що підтверджено актом обстеження житлово-побутових умов проживання позивача.» 

Рішення 2. 04 грудня 2019 року Верховний Суд розглянув справу про виселення з будинку без надання іншого житлового приміщення та зняття з реєстраційного обліку.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з вересня 2007 року по липень 2015 року. Позивач з 2006 року є власником житлового будинку.

Позивач та відповідачі зареєстровані в спірному будинку з 2006 року, але після розірвання шлюбу, фактично в будинку проживають лише відповідачі (колишня дружина позивача та іі син від попереднього шлюбу).

Постановою Верховного Суду задоволено частково. Виселено відповідачів з будинку, в частині зобов`язання знятися з реєстраційного обліку, відмовлено.

Суд зазначив, що «відповідачі вселилися у спірний будинок як члени сім`ї власника будинку. Доказів того, що після розірвання шлюбу за рішенням суду, вони ведуть спільне господарство, проживають однією сім`єю із власником будинку і є членами його сім`ї суду не надано. Тому право відповідача на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України.»

Рішення 3. 15 серпня 2018 року Верховний Суд розглянув справу за позовом про усунення перешкод у користуванні будинком. Сторони проживали разом у спірному будинку як члени сім’ї власника житлового будинку — їх матері. Після її смерті позивач успадкував будинок і є його одноосібним власником. У будинку, крім позивача, залишились зареєстрованими та проживають його батько і брат.

Рішенням районного суду в задоволенні позову відмовлено, оскільки бажання позивача продати будинок батькові не є правовою підставою для виселення відповідача (брата) у судовому порядку. Рішенням апеляційного суду рішення районного суду скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено.

Постановою Верховного Суду рішення Апеляційного суду року залишено без змін.

Суд зазначив, «що право членів сім’ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім’ї якої вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім’ї.»

Рішення 4. 24 січня 2019 року Верховний Суд розглянув справу про визнання відповідача разом із її неповнолітніми дітьми такими, що втратили право користування жилим приміщенням.

Реєстрація місця проживання малолітніх дітей відповідача проведена згідно з вимогами чинного законодавства. Усі особи, між якими вівся спір, мають родинні стосунки між собою. На час переходу  права власності від своєї бабусі, відповідач користувалась вказаним жилим приміщенням, а також деякий час користувалась та залишається зареєстрованою у житловому приміщенні після переходу права власності від бабусі до іншої онуки, тобто її право на користування спірним майном не оспорювалось. Через деякий час проживання у спірній квартирі з огляду на відсутність взаєморозуміння, виявилось неможливим. Відповідач оплачувала свою частину комунальних послуг та іншого постійного житла для себе та своїх малолітніх дітей, один з яких є інвалідом дитинства, крім тимчасового найму, не мала. Іншого житла родина не має. Проживати у м. Луганську, яка є непідконтрольною територією, за місцем реєстрації батька діти не мають можливості. 

У задоволенні позову було відмовлено. Суд зазначив, що «виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності відповідним принципам статті 8 Конвенції. Недопустимим в правовому суспільстві є свавільне виселення особи  із житлового приміщення.»

Рішення 5. 15 січня 2020 року Верховний Суд розглянув справу за позовом про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Згідно з договором дарування баба подарувала своєму онукові квартиру, однак в ній залишається проживати рідна тітка позивача, яка зареєстрована в цій квартирі та іншого житла немає.

У задоволенні позову відмовлено. Суд зазначив, що «висновок апеляційного суду про те, що право користування відповідача спірною квартирою припиняється із припиненням права власності попереднього власника, оскільки відповідач вселена та набула право користування спірною квартирою у 2000 році як член сім`ї власника житла, є правильним. Визнання відповідача такою, що втратила право користування житлом, буде мати наслідком виселення її із спірної квартири. 

Проте Верховний Суд зазначив, що при вирішенні справи, передбачених законом підстав для виселення особи чи визнавання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі проводити оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до її житла не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Ураховуючи викладене, Касаційний цивільний суд погодився з позицією суду першої інстанції про те, що позивач, прийнявши квартиру у дар, тобто безоплатно набувши у власність майно, знав про проживання в ньому відповідача – члена сім`ї колишнього власника цього житла, яка не має іншого житла, тому його право на це майно не може бути захищено шляхом визнання відповідача такою, що втратила право користування житловим приміщенням, яка внаслідок цього стане безхатченком, що не є справедливим з урахуванням усіх обставин цієї справи.»

Рішення 6. 06 листопада 2019 року Верховний Суд розглянув справу за позовом про усунення перешкод у користуванні майном, визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, виселення та зняття з реєстраційного обліку та за зустрічним позовом про визнання права користування житловим приміщенням.

ОСОБА_5 отримав у спадщину будинок. ОСОБА_2 та ОСОБА_5 з 1980 року перебували у зареєстрованому шлюбі. В цьому ж році ОСОБА_2 вселилася в житловий будинок, в якому, проживала разом з народженими у шлюбі дітьми: 1982 та 1988 років народження. У 2013 році шлюб між подружжям розірвано. Згідно з договором купівлі-продажу, посвідченим приватним нотаріусом, у 2015 році ОСОБА_5  продав, а позивач за первісним позовом купила спірний житловий будинок.

Верховний Суд рішення місцевого суду та апеляцію, якими відповідачів виселили із житла, скасував і відправив на новий розгляд. А у постанові зазначив, що «сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло згідно з статтею 8 Конвенції, щодо пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх.  Права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача. Важливе юридичне значення для правильного вирішення спору у цій справі має факт дослідження обставини того, чи мають відповідачі інше житло для проживання, оскільки відповідачі проживають у спірному житловому будинку понад 20 років.»

Рішення 7. 05 червня 2019 року Верховний Суд розглянув справу про усунення перешкод в користуванні та розпорядженні власністю шляхом зняття з реєстрації та виселення із квартири.

Позивач придбав на прилюдних торгах квартиру, яка належала відповідачу на підставі договору дарування. На час розгляду справи в спірній квартирі зареєстрований позивач та відповідачі, які в ній проживають. Згідно з договором іпотеки відповідач передав належну йому квартиру в рахунок забезпечення виконання умов кредитного договору, що був укладений між ним та кредитною спілкою «Полтава і полтавці». Спірна квартира придбана у процедурі реалізації предмета іпотеки державним виконавцем при примусовому виконанні зведеного виконавчого провадження.

Суд у виселенні відповідачів відмовив. При цьому зазначив, що «кредитор при наданні згоди на реалізацію предмета іпотеки мав виконати вимоги частини другої статті 109 ЖК Української РСР, оскільки вона містила заборону виселення осіб без надання іншого житлового приміщення. Державний виконавець, здійснюючи реалізацію предмета іпотеки, повинен зазначати про обтяження нерухомого майна у вигляді зареєстрованого місця проживання у ній осіб. Тобто новий власник при добросовісній реалізації нерухомого майна мав знати про наявність прав відповідачів на користування квартирою. При цьому новий власник має право на звернення з вимогами про відшкодування шкоди до продавця, якщо той неналежним чином виконав свої зобов`язання про повне інформування покупця квартири про її обтяження.»

Як висновок.

Всі вищезазначені рішення містять основну тезу про те, що право членів сім’ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім’ї якої вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім’ї (Рішення 3,5).

Однак застосовування міжнародного законодавства, зокрема Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, дає можливість судам брати до уваги й інші обставини справи.

Зокрема на прийняття рішення судів впливають:

  • ведення спільного господарства, проживання однією сім`єю із власником будинку (Рішення 1,2);
  • фактичне проживання особи в спірному житлі, реєстрація особи в спірному майні, здійснення особою утримання майна (Рішення 4);
  • наявність в особи іншого житла (Рішення 4,5,6).
  • тривалість користування особою житлом (Рішення 4, 6).
  • обізнаність позивача про обтяження майна правом інших осіб на проживання (Рішення 6, 7).

Вищевказані рішення демонструють, що право власності та способи захисту права власності не є абсолютними і можуть бути обмежені правом на житло інших осіб, зокрема членів сім’ї чи колишніх членів сім’ї як власника майна так і колишнього власника майна.

Спостерігаємо протистояння ліберального (Локківського) права власності та «соціалістичного» права на житло, що юридично виражені Цивільним кодексом 2003 року та Житловим кодексом УРСР 1983 року. Суд при цьому намагається поєднати обидва інтереси та забезпечити справедливість. Виконати не властиву йому функцію формування системи, в якій має жити українське суспільство. Як результат втрата правової визначеності та ситуативність.

Натомість законодавчий орган, виконавчий в особі КМУ та президент не пропонують суспільству чітку лінію руху. Така ситуація врешті має змінитися, а українське суспільство має отримати чіткі орієнтири розвитку.

Максим Паляниця

член Правління Центру суспільних досліджень